Королева Єлизавета II: Принцеса, яка не боялася забруднитися

Лілібет уранці взула чоботи для верхової їзди й подалася до стайні до поні Пеггі. Вона чистила йому шерсть щіткою, годувала його морквою, а потім їздила на ньому по саду. На сукенці в неї іноді лишався бруд, а руки теж були не зовсім чисті, але під час догляду за поні їй це не заважало.

У Лондоні, де вона росла, її звали принцеса Єлизавета. Сама вона, ще маленькою, почала називати себе Лілібет, бо повного імені не вміла вимовити. Вона мала молодшу сестричку Маргарет, багато іграшок і дуже любила коней. Пеггі був її власний поні.

Деякі няньки їй докоряли: «Принцеси мають бути чисті й охайні». Лілібет лише знизувала плечима й чистила далі. Про Пеггі ж треба було дбати.

Коли їй було десять років, у родині багато чого змінилося. Її дядько Едуард Восьмий, який того року став королем, вирішив відмовитися від трону. Він хотів одружитися з жінкою, яку кохав. Тож королем Георгом Шостим став Лілібетин тато, а на неї колись мав чекати трон.

«Я? — дивувалася вона. — Але ж я лише дівчинка!»

Тато серйозно відповів, що так. Він вірив, що з неї виросте добра королева.

Відтоді їй доводилося вчити історію й географію, готуватися до важливих зустрічей і дізнаватися, як під час них розмовляти з людьми. Деякі уроки її нудили, але вона знала, навіщо їх вчить. Вона й далі знаходила час для коней і собак. На вісімнадцятиріччя вона отримала власного коргі на ім’я Сьюзен.